Сепарація: як стати окремим, не втрачаючи зв'язку

Слово «сепарація» останніми роками звучить настільки часто, що поступово почало означати майже все: з'їхати від батьків, навчитися говорити «ні», перестати телефонувати мамі щодня, встановити кордони.

Насправді, можна жити в іншій країні, самостійно заробляти, мати власну сім'ю — і психічно залишатися дуже залежним від материнського об'єкта.

І навпаки: можна мати близькі стосунки з матір'ю, часто з нею бачитися — і бути достатньо сепарованим.

Тому Тому питання зовсім не у фізичній дистанції між двома людьми. Питання в тому, чи можете Ви переживати себе окремою людиною — зі своїми бажаннями й потребами, коли інша людина хоче від Вас зовсім іншого.

Сепарація починається значно раніше, ніж ми з'їжджаємо від батьків

На початку життя дитина абсолютно залежна від іншого. Мати або той, хто виконує материнську функцію, годує, заспокоює, зігріває, витримує збудження дитини й поступово допомагає їй упоратися з тим, із чим вона ще не здатна впоратися сама.

Тому психічне народження окремого «я» відбувається поступово. Спочатку відсутність матері може переживатися не просто як «мама пішла й повернеться». Для маленької дитини ще потрібно психічно набути здатності зберігати зв'язок з об'єктом, якого зараз немає поруч.

Тут тема сепарації зустрічається з темою втрати.

Сепараційна тривога не являється чимось, що ми одного разу «пропрацьовуємо» в дитинстві й назавжди залишаємо позаду. Вона може знову оживати протягом усього життя — у розлуках, втратах, завершенні стосунків і, звісно, у самому психоаналітичному процесі.

Щоб відокремитися, спочатку потрібно мати від кого відокремлюватися

Що ще важливо згадати, коли ми говоримо про сепарацію — це те, що здатність бути окремим народжується не з ранньої незалежності. Здатність бути наодинці — це радше психічне досягнення, що парадоксально формується завдяки досвіду надійної присутності іншого.

Дитина поступово може відпускати матір саме тому, що зв'язок із нею вже певним чином існує всередині і він відчувається достатньо надійним.

Тому психічна автономія — не протилежність залежності. Вона виростає з достатньо пережитої залежності.

Відчуття самотності може перестати переживатися лише як покинутість і поступово стати переживанням власної окремості. Бути одному тоді вже не тотожне тому, щоб бути покинутим.

Розмитий силует людини у прочиненому прорізі, світло позаду

Чому сепарація від матері може бути такою складною навіть у дорослому віці?

Тому що сепарація завжди передбачає певну втрату.

Щоб стати окремим суб'єктом, доводиться поступово відмовлятися від фантазії про повне злиття: що інший завжди зрозуміє, завжди буде поруч, схвалить Ваш вибір — або що Ви зможете залишатися «саме тією дитиною», якою, як Вам здається, Вас хочуть бачити.

Звідси турбуючі питання дорослої особистості, які відсилають кожен раз саме до ніжних дитячих років:

«Що скаже мама?»
«Вона образиться».
«Я не можу так із нею вчинити».
«Мені її шкода».
«Вона стільки для мене зробила».

За ними може стояти не просто турбота про матір, а значно складніша конструкція: якщо я оберу себе, чи не означатиме це, що я втрачу цей зв'язок назавжди?

Процес сепарації стає особливо утрудненим у тих випадках, коли цей зв'язок так і не сформувався у ранні роки.

Недостатньо просто фізично піти

Тому що материнський об'єкт вже став внутрішнім. Людина сама може соромити себе, забороняти собі бажане, відчувати провину за задоволення тощо.

У цьому сенсі сепарація відбувається не стільки між Вами і реальною матір'ю. Вона відбувається всередині психіки — у Ваших стосунках з інтерналізованими об'єктами.

І саме тому переїзд навіть на інший континент нічого не вирішує. Маму можна взяти із собою. Без валізи.

Але сепарація — це не позбутися матері всередині

І це принципово важливо. Психоаналіз не ставить завдання «очистити» психіку від батьківського впливу. Це було б не лише неможливо, а й безглуздо. Наші первинні об'єкти стають частиною нас.

Тому ось Вам питання на подумати:

Чи помічаєте Ви, коли інші Вам нав'язують власні тривоги, страхи, думки? Чи здатні Ви відділити себе від того, що Вам не притаманно?
Чи здатні Ви відмовлятися від того, що Вам не підходить, без страху втрати прихильності й без почуття провини за власні вибори?
Чи можливо для Вас підтримувати зв'язок із тими, хто має власну думку і не погоджується із Вашою?

Сепарація — це також визнання окремості іншого

Сепарація — це не тільки про право бути окремою від матері. Це ще й необхідність визнати, що мати — окрема від Вас.

Вона може не зрозуміти, не підтримати, розчаруватися, хотіти чогось іншого. Ви не в змозі контролювати її.

Це означає відмовитися від фантазії, що правильними словами чи підтримкою власного ідеального образу Ви в змозі зробити так, щоб вона завжди підтримувала всі Ваші вибори, була виключно на Вашому боці і належала лише Вам.

І спосіб, у який вибудувані ці ранні стосунки з материнським об'єктом, може відтворюватися в інших близьких зв'язках. Наприклад, труднощі сепарації можуть проявлятися у стосунках із партнером чи друзями як потреба у злитті, страх втратити іншого, складність витримувати його окремість, відмінність його бажань або його близькість з кимось іще.

Тож, мета сепарації — не стати людиною, якій ніхто не потрібен. Така демонстративна незалежність іноді якраз може бути способом не зустрічатися із залежністю та страхом втрати.

«Я можу потребувати іншого, любити його, сумувати за ним — і водночас не переставати існувати, коли його немає поруч»

Саме тому Жан-Мішель Кінодо у книзі «Приручення самотності» дуже вдало, на мій погляд, пов'язує здатність переживати власну окремість не лише з болем, а й із творчістю. Коли самотність перестає означати катастрофічну втрату об'єкта, психічний простір уже не потрібно весь час заповнювати присутністю іншого. У ньому може виникнути щось своє.

Можливо тому зріла сепарація виглядає значно менш драматично, ніж нам часто її продають. Не обов'язково розривати стосунки. Не обов'язково ставити матір або інших близьких «на місце». І точно не обов'язково запевняти себе в тому, що ми не потребуємо інших.